Швецький кінорежисер та сценарист Інгмар Бергман дебютував на творчому поприщі як театральний режисер. У подальшому, хоч і зайнявся кіно, яке й принесло йому світову славу, все ж не розлучався і з театром, здійснюючи час від часу постановки. Серед літераторів, творам яких надавав перевагу - Ібсен, Шекспір, Стріндберг, інші.

Свою частку в творчому доробку Бергмана займають фільми про людей з поламаними долями, які знаходяться у метаннях та пошуку бодай крихти щастя і людського тепла. Світ його персонажів живе за правилами самовдоволених і захланних чиновників, які проявляють до героїв Бергмана хіба що холодну байдужість. Тут мова йде в основному про фільми, в яких йому доводилось бути сценаристом:

"Дощ над нашим коханням", 1946 р (за п'єсою О. Бротена "Хороші люди");
"Корабель пливе в Індію", 1947 р (за М. Седерєльмом)
"Портове місто" , 1948 р (за романом О. Ленсберга "Золото і стіни")

З часом Бергман почав писати сценарії для майже всіх своїх картин, наскрізна тема яких - пошук сенсу життя, зіткнення між вірою і безвір'ям.

У своїх роботах, проводячи глибинний психологічний аналіз персонажів, Бергман спирався на ідеї філософів, К'єркегора зокрема.

Глибокий відчай героїв, душевне криза, як наслідок відчаю - нерідко штовхали їх на пошук істини.

Тут можна згадати фільм "Вечір блазнів" 1953 року, наскрізну тему якого можна передати діалогом героїв фільму:

- Тут так тихо, життя наче зупинилося. Нема шуму, не слідкуєш за роками.
- Для мене це щастя.
- А для мене - порожнеча.

Уособлювачами пошуку сенсу в Бергмана, як, якоюсь мірою і у Фелліні, стають мандрівні актори, фокусники, печальні клоуни. Вони зазвичай перебувають у конфлікті зі "здоровим глуздом" обивателя та владою поліції і загалом владою.

"Не хочу я більше тягатися з цим брудним цирком. Хочу стати порядним громадянином з рахунком в банку і порядною дружиною. З тебе, Анно, ніколи не вийде порядна дружина" - з такими словами звертається до своєї коханої і водночас наїзниці та асистентки в цирку герой фільму Бергмана.

У його картинах є місце духовним пошукам і метанням особистості, яка відчуває свою смертність, самотність та покинутість.

Зазначимо, Бергман надавав перевагу тому, щоб працювати з акторами, які зуміли стати "своїми" за світосприйняттям. Він виховав цілу школу, до якої входили ті, чия акторська майстерність тонкою ниткою вплітається у більшість фільмів режисера: Макс фон Сюдов, Інгрід Тулін, Бібі Андерсон, Лів Ульман.

Це ті люди, які навчилися розуміти майстра, який, у свою чергу, проявляв невимовну любов до них за це розуміння. Він сприймав кіно як сакральний вид мистецтва: "Сьогодні я розумію, що торкаюсь безсловесних таємниць, виявити які здатен лише кінематограф" - якось промовив він.

Однією з фундаментальних особливостей кіно Бергмана була й операторська робота. Більшість його фільмів відзняті С. Нюквістом, про якого ми у подальшому напишемо окремо.

Загалом режисер, нерідко знімаючи кіно в буремні часи, часто ставив собі питання: Чи валідне його кіно, чи справді необхідне воно за тих умов, в яких знімається? Чи не програє воно у своїй натуралістичності реальному буттю? Більшість із картин Бергмана - пошук відповіді на ці питання.


За матеріалами "Кіно. Енциклопедичний словник" та збірника статей "Світова кінокласика"

Основне фото - Інгман Бергман та Лів Ульман / hs.fi / автор невідомий, СС.