Евтаназія мистецтва

Під час перегляду "Вихру" Гаспара Ное ми перебуваємо в очікуванні подвійного закінчення життя, натомість кілька французьких фільмів, показаних у Великому Театрі Люм’єра на цьогорічних Каннах, розгортаються у лікарні, звідси виникає легке відчуття упередженості під час офіційного відбору. Але не варто панікувати: Франсуа Озон, Кетрін Корсіні та Еммануель Барко по-своєму балансують на краю прірви. Озон найкласичнішим способом: надавши Андре Дюссольє роль батька після інсульту з напівдеформованим обличчям та кріслом, яке, без сумніву, запозичене у Мольєра, що помирає майже на сцені. Він вдається до новели Еммануель Бернхайм про допоміжне самогубство, і супроводжувану його театральність та навіть легку комедійність, які дозволяють не приймати вбивство надто близько до серця. Початкова частина фатального моменту має заспокійливі риси, а момент опісля, де "все минуло добре", залишає поза увагою глядачів сам момент смерті.

"Перелом" робить апріорі протилежний вибір: постановка не камерною, з пригнічуючими метаннями в колі сім'ї щодо дилеми евтаназії, все відбувається в людній лікарняній палаті. Режисер організовує зіткнення між людьми в білих халатах і в жовтих жилетах. Події розгортаються під час відомого страйку останніх. Одного вечора у відділенні невідкладної допомоги опиняються Раф та Джулі, пара на межі розлучення. Навколо задуха, відділення переповнене у зв'язку з протестом напередодні "жовтих жилетів" у Парижі. Зустріч з Яном, пораненим і розгніваним демонстрантом, зруйнує їхні упередження. Зовні напруга посилюється, і незабаром лікарня має закрити двері, а персонал перевантажений. Ніч буде довгою… У відділенні вчувається непорозуміння між соціальними класами. У сусідній палаті тихо помирає літня жінка. Головна героїня, яка проходила повз, виявляє її інертну мовчазну постать у цьому галасі. Режисер констатує: стара жінка без гасел, без політичної позиції, нізащо померла, наче за лаштунками якоїсь дивної вистави.

У своєму фільмі "За його життя" Еммануель Берко оспівує останню частину біографії актора-невдахи, чия смертельна онкологія вимагає, одначе, зіграти цю останню прижиттєву виставу. Одержимий ідеєю того, щоб "все минуло добре", фільм проповідує смерть як мистецтво буття. Зруйнована система охорони здоров’я, проілюстрована у "Переломі", здається, перевернула все догори дном у своїй данині піклувальникам. Оскільки збірний образ лікарні не помічає системного насильства, створюється враження, що співчутливого персоналу вистачить, щоб виступити на сцені, наче за сценарієм. Що, якби все це співпереживання, це бажання переконатися, що все пройде добре, було таким у французькому кіно, яке відчуло, що наближається його кінець? Евтаназія не у Швейцарії, а на Французькій Рив'єрі, з гідністю та повагою до рішення казино-життя? Як тут не екстраполювати, коли демонстративне співпереживання і згущування фарб йдуть рука об руку, фільм за фільмом, поки світло не згасне?