Джельсоміна. “Чемна, тиха, тільки дивакувата. З головою у неї трішки не все гаразд”, - так про головну героїню говорить її мама. І, загалом, має рацію. Некрасива, смішна, пришелепкувата, вона ціною власного життя змусила черствого Дзампано пережити катарсис. Вона клоунеса, але клоунеса невесела і сумна.

Як відзначив сам маестро Фелліні, - “Джульєтта вважала себе лише трагічною акторкою. Я витягував з неї клоуна. Вона пручалася – я її ламав ”.

Дзампано. Грубий і безцеремонний, деспот, невиправдано жорстокий, неотесаний, невихований, ні перед ким не звітується, позбавлений будь-яких ознак джентльмена. Витівки у нього відповідні. На питання – “Чи навчите ви Джельсоміну своєму ремеслу?” - відказує не вагаючись: “Неодмінно. У мене навіть собаки стають неабиякими віртуозами”.

Незважаючи на свої відразливі прикмети він, тим не менше, має успіх у жінок. І не гребує цим скористатись. Як потішив Джельсоміну Матто, ще один герой фільму, якого язик не повертається назвати героєм другого плану: “А може він тебе любить? Він як собака. Ти бачила, як поводиться пес? Здається, що хоче заговорити, але не може і тільки гавкає. Так, він тебе любить. Навіть ти для чогось потрібна, смішна Морквинко”.

“Такого чоловіка краще загубити, аніж знайти”, - мовив Матто.

Джельсоміна погоджується, але, коли б доля не пропонувала їй втечу від Дзампано, вона повсякчас обирає протилежний варіант. І зостається.

Кому він взагалі потрібен, наскрізь негативний, некерований, дикий? Та нікому. Нікому, крім маленької знедоленої дівчини, яка мріє стати артисткою.

Бого-матір. Ненька. Це, мабуть, постать по вінця сповнена протиріч. Адже вона чинить так, як чинить Бог. Він відсилає єдиного сина на погибель, аби врятувати прийомних дітей, тобто весь світ. Вона продає старшу доньку, аби прогодувати молодших. Однак чи вчинили вони правильно?…. Це питання віддамо на поталу філософам. Приміром, схожу проблему розглядає Ф.Шляєрмахер у своїй праці «Промови про релігію до освічених людей, які її зневажають». Йдеться про метафізику та практичну філософію, які вивчають проблему взаємодії людини (в нашому випадку - матері) зі світом. Якщо перша (метафізика) намагається з’ясувати чим є світ для людини, то друга (практична філософія) – чим людина може бути для світу, що може зробити для нього. Відштовхуючись від шляєрмахерської концепції, аналізуємо образ матері у фільмі: метафізично, для матері світом є сім’я. Так, це невеличкий світ, але це її світ. Філософськи – ким вона є для свого маленького світу? Богом. Богом, який, жертвуючи однією дитиною, силкується врятувати всіх інших.

Вибілюючи свій непростий вчинок вона каже дівчині: “Ти ж не хочеш сидіти на шиї у мами? Ти вже доросла!”

Матто. Канатоходець. Не меншою мірою, аніж музикант. Ризиковані висоти і скрипка – це його невидима сім’я. Завдяки їм завжди знаходиться на лінії вогню. Але оптимізм у всьому і є тою стіною, яка оберігає і перетворює тонкий канат на міцну стежину. Перебуває в постійному передчутті ранньої смерті. Будь-який похід на дно супроводжує сумною мелодією. Він вільний. Не скований нічим. Ані любов’ю – як Джельсоміна, ані ненавистю - як Дзампано. Він був улюбленцем публіки, який ночі і дні, день у день живе вірою у те, що все буде добре. Матто можна назвати світоглядним компасом фільму. Левову частку філософії у кінокартину вносять саме його роздуми. Завжди дарує надію.

Матто і попередній герой прикріплені до мандрівного цирку. Обидва заробляють на життя фіґлярством. Він вдало висміює професійні хиби свого суперника. Цим люто дратує Дзампано.

В чім різниця між Матто і Дзампано? У першого теж vita не dolce, однак він все одно вміє насолодитися нею. Згадати бодай вечерю, яку цей безумець смакує на линві над прірвою. Окрім цього захопливого дивацтва, він має ще один чудернацький талант – наловчився грати на малесенькій скрипочці. Саме з-під її смичка вилітає журливо-звеселяюча співаночка, присвячена нашій героїні, яка пронизує увесь фільм і додає йому легкої окриленості.

Будні, як синонім свята. А як інакше можна охарактеризувати кожнодення мандрівних артистів? Помаленьку дівчина призвичаюється до свого супутника. Він вчить її грати на барабанах. Аби уроки проходили ефективніше не нехтує й різками. Кожен промах юної аматорки супроводжується ударом по ногах. Вже зовсім скоро Дзельсоміна стала доволі успішною барабанщицею.

Коли надійшов момент перерядити її, Дзампано не розгубився. Зазначив, наближаючись до фургончика, який служив не лише хранилищем музичних інструментів, пересувним засобом, дахом над головою, але й гардеробом: “Уборів тут на цілий кордебалет вистачить”. А й справді, одних лише капелюшків було вдосталь, аби продемонструвати весь спектр емоцій на її лиці, адже що не капелюх – то зміна виразу обличчя…

Поза кадром. У радянському прокаті фільм вийшов під дещо зромантизованою назвою “Вони блукали дорогами”. Варто провести паралель між цією картиною та полотном Пабло Пікассо “Дівчинка на кулі” . Це також поєднання протилежностей, поєднання непоєднуваного. Важкого і легкого, стійкого і хиткого, статичного і динамічного. Всіма цими означеннями можна охарактеризувати обидва витвори мистецтва.

Взагалі картини Пікассо так званого “рожевого періоду” наскрізь просякнуті цирковою тематикою, тому серед цих полотен можна віднайти й клоунів, як наприклад, у “Сімействі комедіантів” 1905 року… Як і у Фелліні, пікассівські клоуни печальні.

Кажуть, що робота над фільмом дуже виснажила режисера. У нього був сильний психологічний стрес.

Тож, насамкінець…

Про море. Воно зав’язка , і воно розв’язка.

Минуло кілька років з того дня, як Дзампано втік від любові (Джельсоміни) і згубив ненависть (Матто). Йдучи вулицею, він почув до болю знайому пісню, яку завжди наспівувала його супутниця. Коли спитав у жінки – звідки вона знає цю мелодію, та відповіла: “Її співала одна дівчина. Вона мало розмовляла, ще менше їла, багато плакала, і одного дня померла”. Все лаконічно, як у казці.

Впав вечір. Дзампано влаштував черговий дебош у забігайлівці, де “топив свою совість у важкому вині”. Далі попрямував до узбережжя, де вперше скорився емоціям. Скупа сльоза цього чоловіка була глибока як море. І така ж солона.

Соня Чорна, кінокритик