Чимало суперечок точилося щодо назви фільму. Тож, початок? Вторгнення? Чи, може, початок вторгнення? В одному думки збігаються – тут режисер застерігає про загрозу переплутати бажане з дійсним, а також небезпеку втратити реальність (те, що маєш) якщо надто заглибитись у сон ( те, про що мрієш)…
Слоган фільму - «Твій мозок – місце злочину». Ді Капріо не вперше зіграв хлопця з проблемами сприйняття дійсності.
Фільм оповідає про викрадача чужої реальності, якщо точніше - ідей. Говорячи сухою мовою юристів: об’єкт злочину – ідея. Суб’єкт – наш герой. Об’єктивна сторона – проникнення у мозок жертви. Суб’єктивна сторона – прямий умисел.
Як відомо, у кожному комп’ютері є режим сну і робочий режим. Цей фільм – це простір, у якому сон є роботою. А робота – сном.
Мінотавр. “Вторгнення” – це багатоповерховий сон-дім. Ти стоїш на краю даху стоповерхівки, і, аби спуститися на землю не ушкодженим – необхідно стрибнути униз. Ти помреш, зате спустишся на один поверх нижче. Далі – стрибок. Ти знову, друже, помреш. Однак і спустишся ще на один ярус. І знов стрибок. Тепер – ти на 97-му. Стрибай. До землі ще далеко. Так, це фільм, у якому, аби повернутися у реальність потрібно померти. Однак є загроза. Вкінці, коли ступаєш на землю – приземляєшся на дах стоповерхівки. Тільки тепер будинок, земля і стрибок – реальні. А сходів – як не було, так і нема. Стрибай?! Як бачиш, лабіринти бувають не лише горизонтальними. Але і у вертикальному лабіринті нечемних чекає Мінотавр.
Лабіринт. Цей фільм ставить під сумнів реальність самої реальності. Адже сон настільки правдоподібний та солодкий, що іноді вирватись з його тенет – ой як непросто. То що ж обрати? Реальність чи сон? Реальність гірка як кава без цукру. Є витончені гурмани що полюбляють цю гіркість. Бо вона справжня. Сон – це можливість плисти у молочному коктейлі, оминаючи хаотичні шматочки кориці, спілих яблук, винограду та інших плодів. В цій суміші – всі заборонені плоди – дозволені. Однак у нутрощах, куди вони згодом потрапляють, яблука та виноград виявляються отруєними злою королевою, кориця перетворюється на порошок смерті… одне слово, все як у казці. Хочеш – смакуй!
Фетиші. Учасники команди професійних сновидців мають свої фетиші. З їх допомогою вони дізнаються – у сні вони чи у реальності. У Аріанди – це поранений слон. Іграшка, надщерблена з однієї сторони, від чого падає по-особливому. У Кобба – крихітна дзиґа. Коли він в реальності – то вона падає після довгого навколоосьового танцю та агонізованих подьоргувань. У сні - вона танцює і не падає. Особливістю останньої сцени є те, що Кобб більше не дивиться на дзиґу. Нарешті він не думає про те, реально це чи не реально. Тепер він просто живе. Або спить. А дзиґа у агонії. Вона коливається. Та, втримається чи впаде?
Вулиці. Сон – це безкінечний простір, на якому ти можеш розмістити всі любі тобі споруди. Будинки, які щось та значать у житті… “Ось там наша перша квартира. Згодом ми переїхали в ось цю будівлю. Коли Мол завагітніла, ми купили он-той дім. А ось і дім, в котрому Мол виросла…”, - промовляє Кобб, тобто Тесей.
“В реальному світі довелось би обирати… але тільки не тут”, - зронив герой. В реальному світі вулиць нема. Тільки тут.
Аріанда. Вона – архітектор. Реальності для неї мало. Будує лабіринти. Сон – це її архітектурний витвір, вона – майстер, котрий проектує світ Морфея до найменших деталей. У сні, на цьому полі, вона має можливості будувати собори, цілі міста, які ніколи не існували, які ніколи не могли б існувати в реальності.
Названа на честь міфічної дівчини, яка допомогла Тесею вибратися із лабіринту Мінотавра. Тесей отримав від Аріанди клубок ниток, який веде від світу якого б там не солодкого, але сну у світ якої б не гіркої та неприйнятної, але реальності.
Ars longa, vita brevis est! Показним є суголосся фільму із новелою Хорхе Луї Борхеса “ У колі розрух ”, де герой титанічними зусиллями намагається ореальнити свого уявного персонажа. Коли силою уяви опісля кількох років він врешті воскрешає свого “ сина ” то єдине, що вирізняє його чадо від всіх інших людей – це сприйняття вогню. Вогонь дитину не пече. І коли у світлі катастрофи майстер, себто батько, себто творець, розуміючи неможливість вибратися з вогню, йде йому назустріч, аби померти – полум’я м’яко огортає його своїми обіймами. Він теж не відчуває болі. Чоловік розуміє, що сам є лише чиїмось сном. Чиєюсь проекцією. Одна із крилатих цитат Борхеса – “ Життя є сон, що сниться Богу ”. Ймовірно, цієї концепції дотримувався він і у новелі.
Але повернемось до фільму. Він базується на багаторівневому сні. Рівні ці нашаровані одне на одного. Кожен із них займає різний відтинок часу. Окрім того, час тут здатен заповільнюватися, ба навіть спинятися. Ця ідея не нова. Згадати бодай новелу того ж таки Борхеса – “ Таємне диво ”. Солдата засуджено до смерті через розстріл. Його вивели із тюремної камери та підвели до рокової стіни. Однак він ще не завершив витвір свого життя - поему. І милосердний бог дарує йому шанс. Він зупиняє час. Тепер у поета – рік на завершення поеми. Кат звів гачок. Ще мить – і постріл. Однак світ завмер. Навіть муха, що хвильку тому проворними лапками лоскотала його чоло завмерла. Отак стоїть він нерухомий перед нерухомими катами і пише свою поему. У своїй же голові. Час зупинився і коли останній рядок було довершено та навіки вкарбовано у пам’яті, гільза спорожніла. Куля вилетіла і осіла на чоло замість мухи. Вона проникла спершу в шкіру, далі у м’які лабіринти мозку і, виконавши ту місію, заради якої її сотворили, вилетіла по ту сторону просторої кімнати з рожевими драглистими шпалерами, яку дотепний бог найменував головою. Всі ми рано чи пізно помремо. От тільки на що витратити хвилини свого буття? На вторгнення у чужі реальності чи, можливо, краще на щось вічне. Бо, як мовив “ батько медицини ” Гіппократ із острова Кос (а мовив він, як і личить всім ескулапам, по-латині) – ars longa, vita brevis est. Життя коротке. Мистецтво – вічне.
