Я І ЧУЖА
Рецензія на фільм Інгмара Бергмана "Персона"
Гра з підсвідомим та пошук себе стали лейтмотивом фільму, що вибудований на простоті та візуальній гармонії. Належне варто віддати операторській роботі: стилістика кадру характеризується тонким балансом поміж людиною та річчю у композиції кадру. Переплетіння статики та динаміки внутрішніх метань героїнь – те, що неодмінно залишає відпечаток у світосприйнятті кожного: глядача, режисера, акторів.
Власна внутрішня криза режисера на момент початку зйомки фільму співпадає з тенденційним світовим неспокоєм. 60ті – це перелам традиційних устоїв поколінням "sex, drugs and rock'n'roll", яке не могло не вплинути й на мистецтво. Останнє для Бергмана є своєю правдою. "Це і тільки це, моя правда. Я не вимагаю, щоб вона стала правдою для когось іншого - зазначає він. - Та й все це занадто мізерно у порівнянні з вічністю. Але як основа для художньої творчості на найближчі декілька років – цього досить, що стосується мене". Такі слова великого режисера у передмові до сценарію нашого фільму, есеї "Мрії художника".
Інгмар Бергман був тим із митців, хто самотужки вирощував "своїх" акторів. Такими його персонами стали Бібі Андерсон та Лів Ульман, що зіграли роль в кінокартині.
Фільм "Персона" став першою спробою звільнитись від сприйняття зовнішнім світом його творчості. Бергман якось зазначив: "Мені вперше стало байдуже яким буде сприйняття глядачів". Крім того, звільнення з оков обов'язкової зрозумілості фільму, яку диктувала кіноіндустрія, – відкрило для нього самого себе: він відчув тонку оповитість мистецтва кіно ореолом мовчання, недомовленості.
"Сьогодні мені здається, що я вільно торкаюсь безсловесних таємниць, виявити які здатен тільки кінематограф" – Сзазначає у процесі зйомок.
Інгмар Бергман був тим із митців, хто самотужки вирощував "своїх" акторів. Такими його персонами стали Бібі Андерсон та Лів Ульман, що зіграли роль в кінокартині.
Фільм "Персона" став першою спробою звільнитись від сприйняття зовнішнім світом його творчості. Бергман якось зазначив: "Мені вперше стало байдуже яким буде сприйняття глядачів". Крім того, звільнення з оков обов'язкової зрозумілості фільму, яку диктувала кіноіндустрія, – відкрило для нього самого себе: він відчув тонку оповитість мистецтва кіно ореолом мовчання, недомовленості.
"Сьогодні мені здається, що я вільно торкаюсь безсловесних таємниць, виявити які здатен тільки кінематограф" – Сзазначає у процесі зйомок.
Фундамент до розуміння фільму – у щоденнику фрау Фоглер. Без сумніву, він передає і внутрішній стан режисера, як провідника основної ідеї фільму:
"Мені здавалось, що кожна інтонація мого голосу, кожне слово, яке я промовляла, було брехнею, вправою у пустоті та тузі. Існував єдиний спосіб врятуватись від відчаю та руйнації. Замовкнути. За стіною мовчання знайти ясність".
Нагадаємо, фільм розповідає про акторку, яка під час однієї з вистав, прямо на сцені – замовкає. Впродовж усього фільму глядач неодноразово занурюється у її внутрішній світ з метою осягнути відповідь на питання - чи стало це мовчання рятівним і чи допомагає упорядкувати внутрішній хаос, як уособлення мільйонів зайвих слів, що були промовлені.
Героїня Фоглер, яка за покликанням є акторкою, констатує, що не зуміла обмежитися грою лише на сцені. Все її життя – це така ж гра, штучність, від якої хочеться звільнитись. Вона знаходить вихід у мовчанні. Чиїм рішенням було народити сина – її власним чи рішенням Маски Матері? Як тепер зіграти цю роль? І чи правильно буде сприймати це як роль? Як у низці образів, в які доводиться перевтілюватись на сцені не загубити власне Я, а якщо вже загубив, то як його віднайти?
Саме це – втрата себе та мимовільне перетворення на свою пацієнтку ми спостерігаємо в Альми, медсестри, що доглядає за головною героїнею. Та й чи головна вона? Впродовж фільму ми констатуємо перетікання сутностей однієї в іншу. Мовчання Елізабет, відсутність бодай якоїсь реакції на відверті розповіді про себе, якими Альма намагається заповнити словесну порожнечу, провокує Альму до вивільнення. Цими розповідями вона наче звільняє простір усередині себе, щоб потім заповнити його тією Чужою, безсловесність якої нависла над ними обома, як поштовх до пошуку та формування внутрішнього Я.
Софі Франко
"Мені здавалось, що кожна інтонація мого голосу, кожне слово, яке я промовляла, було брехнею, вправою у пустоті та тузі. Існував єдиний спосіб врятуватись від відчаю та руйнації. Замовкнути. За стіною мовчання знайти ясність".
Нагадаємо, фільм розповідає про акторку, яка під час однієї з вистав, прямо на сцені – замовкає. Впродовж усього фільму глядач неодноразово занурюється у її внутрішній світ з метою осягнути відповідь на питання - чи стало це мовчання рятівним і чи допомагає упорядкувати внутрішній хаос, як уособлення мільйонів зайвих слів, що були промовлені.
Героїня Фоглер, яка за покликанням є акторкою, констатує, що не зуміла обмежитися грою лише на сцені. Все її життя – це така ж гра, штучність, від якої хочеться звільнитись. Вона знаходить вихід у мовчанні. Чиїм рішенням було народити сина – її власним чи рішенням Маски Матері? Як тепер зіграти цю роль? І чи правильно буде сприймати це як роль? Як у низці образів, в які доводиться перевтілюватись на сцені не загубити власне Я, а якщо вже загубив, то як його віднайти?
Саме це – втрата себе та мимовільне перетворення на свою пацієнтку ми спостерігаємо в Альми, медсестри, що доглядає за головною героїнею. Та й чи головна вона? Впродовж фільму ми констатуємо перетікання сутностей однієї в іншу. Мовчання Елізабет, відсутність бодай якоїсь реакції на відверті розповіді про себе, якими Альма намагається заповнити словесну порожнечу, провокує Альму до вивільнення. Цими розповідями вона наче звільняє простір усередині себе, щоб потім заповнити його тією Чужою, безсловесність якої нависла над ними обома, як поштовх до пошуку та формування внутрішнього Я.
Софі Франко
