Режисер якось сказав в своєму інтерв'ю, що волів би залишатися невідомим. "Як на мене, для художника – велике щастя працювати анонімно". "Сьогодні ніхто не згадає імені тих, хто збудував Шартрський собор" – зазначає він. Та це не применшує величі ані собору, ані його творців хочеться логічно продовжити.

Таким архітектором мізансцени і переломних сенсів був протягом свого життя і Інгмар Бергман. У картині "Причастя" він віддає в руки священника ключ до пізнання крізь втечу від колишнього "Я" і усвідомлення особистого надламування.

Фільм – не про моральну настанову з боку служителя церкви, ні. Він радше про відчуття загубленості і крихкого ґрунту під власними моральними орієнтирами. Священник усвідомлює, що не любить нікого: ні Бога, ні людей, ані самого себе.

Якщо яку-небудь взаємність у цій нелюбові з боку пастви та Господа ми можемо поставити під сумнів, то беззаперечним таки варто назвати факт любові до нього Марти. Жінки, яка навідується на месу радше для того, щоб скласти компанію йому, а не Господу. Тут хотілося б згадати героїню першої частини теологічної бергманівської трилогії, в яку входять "Крізь тьмяне скло", "Причастя" та "Мовчання". Жінка каже: "Бог – це павук". І в кого з нас знайдеться достатньо аргументів, щоб заперечити цьому божевільному твердженню?

Дивлячись на розп'яття, Томас зазначає: "Який абсурдний образ!" Бергман – неабиякий символіст в ономастичному плетиві власних фільмів. Інфікований усвідомленням відсутності віри в Бога, його пастор носить ім'я, яке, якщо трансформуємо в іврит, звучатиме як Фома. Невіруючий.

Згадаймо євангельське: під час Тайної вечері Фома запитує в Ісуса: "Господи, не знаємо, куди ти йдеш. І як нам знати дорогу?" На що Бог відповідає йому: "Я — дорога, істина і життя!"

Також достатньо прямолінійною є відсилка до біблійного персонажа Марфи, жінки, яку Христос засудив за те, що втонула в мирському клопоті, а прагнення до духовної поживи, на яку піддалась її сестра Марія, сприйняла як нехтування обов'язком гостинності.

Схоже, герой Бергмана загубив дорогу, надламав сприйняття власного життя та зробив релятивною, здавалося б, істину про того самого Бога. Тертуліанівського "Вірую, бо абсурдно" в його світосприйнятті більше не існує.

Наштовхує на беккетівське, із п'єси "Чекаючи на Ґодо": "Чому ми тут, це питання? І ми щасливі в тому, що випадково знаємо відповідь. Так, у цій величезній плутанині зрозуміло лише одне. Чекаємо, коли прийде Ґодо... Ми не святі, але ми дотримали свого призначення". Призначення служити Богу, в якого не віриш, навертаючи до Христа паству, частка якої неодмінно також лише виконує роль.

Згадуються рядки поета Сергія Жадана:

"Спитай мене про прощення, я маю що відповісти:
прощення передбачає, що частина мирян – атеїсти".

Момент "навернення" пастора у безвір'я Бергман залишає для глядача закритим. У фільмі, що за задумом митця триває впродовж одного дня, ми лише констатуємо доконаний факт: віра втрачена. Як би там не було, вона завжди залишає за собою відпечаток. Чи то у вигляді мистецького шедевру на кшталт собору, про який згадали на початку цього есе, чи у вигляді вічного запитання, спрямованого до самого себе: "Хто я і навіщо?"

Та все ж, повертаючись до нашої картини, зазначимо очевидне: відчуття незбагненності і пригнічення, яке нависло над служителем церкви з усвідомленням того, що "Бог – чужий", завжди може послужити каталізатором як нового духовного пошуку, так і повторного падіння.